Фоміна Л. В. Художня своєрідність твору  Джона Лілі «Ендіміон» / Л. В. Фоміна // Ренесансні студії. Збірник наукових праць [гол. ред. Н. М. Торкут]. — Запоріжжя : КПУ, 2013. — Вип. 20–21. — С. 81–96.

 Л.В. Фоміна

Художня своєрідність твору Джона Лілі «Ендіміон»

      Англійська література епохи Відродження викликає пильний інтерес дослідників. Світова критична література має у своєму розпорядженні значну кількість робіт, що стосуються дослідження як біографічних моментів життя англійського письменника, драматурга Епохи Відродження, одного з попередників Шекспіра – Джона Лілі (Jhon Lyly (Lilly, Lilie), 1553(4) – 1606), так і літературного аналізу окремих його творів[1]. Актуальним залишається  питання про поетику та жанр комедії маски, його твору «Ендіміон» («Endymion», 1591). Маловивченість цієї теми, якоюсь мірою, можна пояснити відсутністю перекладів літературної спадщини Лілі з мови оригіналу.

В статті вперше робиться спроба опису поетики та жанрової  своєрідності п’єси, що дозволяє розширити уявлення про закономірності еволюції традиційних сюжетів та національні художні особливості ренесансної рецепції античного міфу.

П’єса «Ендіміон» відкриває цикл придворних комедій Джона Лілі («Кампаспа» («Campasрe», 1584), «Сафо і Фао» («Sapho and Phao|», 1584), «Галатея» («Gallathea», 1592), «Мідас» («Midas», 1592), «Матір Бомбі» («Mother Bombie», 1594),«Жінка на Луні» («The Women in the Moon», 1597), «Метаморфози кохання» («Lov’s Metamorphosis», 1601), «Попередження довірливим жінкам» («A warning for Faire Women», 1599), «Метаморфози дівчини» («The Maid’s Metamorphosis», 1600).

Основу сюжету п’ятиактної комедії складає історія кохання головного героя Ендіміона до богині Леді-Місяць, королеви Кінфії. ^[2]  Герої п’єси Лілі мають своїх  історичних  прототипів. Так, в образі Ендіміона драматург втілив героя  свого часу – аристократа, ідеал придворного, що поєднує дар красномовства, витончену галантність, лицарську відвагу  – Роберта  Дадлі, графа Лейстера (Robert Dudley, 1st Earl of Leicester (1532 —1588), англійського державного діяча епохи правління Єлизавети I Тюдор, фаворита королеви. Предметом пристрасті Ендіміона виступає сама королева Англії.

В п’єсі Лілі спостерігається та ж подвійність сюжетної лінії (double plot) ^[3], як у Едмунда Спенсера (1552 — 1599) в «Королеві Фей» (1589 — 1596). Твір  містить зашифрований натяк на реальних осіб і  події. Алегоризм п’єси не викликає сумніву. Якщо одні критики роблять спробу вгадати в алегоричних персонажах їх історичні прототипи[4], то інші прагнуть розкрити алегорії з погляду християнських образів.[5] Сама п’єса є однією великою алегорією відомого  факту з історії – це охолодження в стосунках королеви  Єлизавети та Роберта Дадлі у зв’язку з його одруженням на леді Шеффілд. Комедію Лілі є освідчення в коханні і поклонінні Єлизаветі.

Значної трансформації набуває давньогрецький міф у п’єсі Лілі. Інтерпретуючи античний матеріал, автор не тільки демонструє очевидний зв’язок з сучасною йому епохою, але наповнює твір новим гуманістичним змістом. Як  відзначає Є.М.Чернозьомова, в творчості англійського драматурга «виразно спостерігаються прагнення використати багаті традиції минулого і,одночасно, сміливі, безперестанні пошуки нового». ^[6]

Коло тем, що порушені у творі, відображає його гуманістичну спрямованість, а саме: інтерес до внутрішнього світу людини (страждання Ендіміона), прояв людської гідності у відстоюванні своєї життєвої позиції (боротьба Телл за своє жіноче щастя), приклад міцної дружби (Евмінід) і щирого кохання (Ендіміон і Кінфія). У центрі уваги інтерпретації Лілі – алегорія кохання, світ почуттів відомих історичних персонажів. Не дивлячись на прагнення драматурга до правдивого зображення описуваних подій, поведінка головних героїв детермінована ренесансною естетикою, що панувала в єлизаветинській культурі, а саме: платонівською концепцією любові — «переваги духу над тілом», оскільки «плотська пристрасть, яка утамована, вмирає, тоді як дійсна духовна любов помножується по мірі утамування»).[7] Так, самопожертва і самозречення в любові знаходять своє відображення у відмові Єлизавети від особистого щастя. Трансформуючи мотив «вічного сну», Лілі ілюструє думку Платона про те, що  «гірка для любові річ …  вмирає ж всякий, хто любить..».[8] На відміну від міфу, тема краси Ендіміона в п’єсі замінена вихвалянням  краси Єлизавети. Численні  повтори слова «beauty» в тексті твору актуалізують зовнішню привабливість королеви: «Beauty diuine»,  «Her greatest beauty», «The pride of  beauty», «vnspeakeable beauty». Дотримуючись традицій придворного культу королеви, Лілі усипав текст своєї комедії  численними компліментами монарху. Проте, на адресу Єлизавети звучать і явні лестощі. Так, в останніх рядках твору Піфагор заявляє: «I had rather in Cynthias Courtspende tenne yeers, then  in Greece one houre».[9]

Лілі осучаснив античний міф про Ендіміона в контексті конкретної соціально-історичної ситуації, культу монарха. На відміну від міфу, у ренесансного Ендіміона активна життєва позиція. Тема «вічного сну» трансформована і підпорядкована художній меті п’еси — показати велику силу любові, яка здатна «воскресити» навіть мертвого, в даному випадку, — зачарованого чаклункой Діпс Ендіміона.

Гостру полеміку викликає питання про жанр п’єс Джона Лілі. Американська критика вважає письменника лише творцем придворних комедій, чітко розмежовуючи їх від маски.[10] Цю ж точку зору висловлює петербурзький літературознавець Н.В. Зоніна, яка розглядає англійську маску 16 – 17 ст.ст. лише як придворне дійство.[11] З точки зору В.М. Распопіна, на фундаменті давньоримської комедії та італійської пасторалі Лілі створює галерею мальовничих буколічних панно, крихкість і ідилічність яких поєднуються зі світською елегантністю і віттонченою дотепністю.[12]Актуалізуючи специфіку комедій драматурга, А. Бартошевич вважає, що Лілі першим з’єднав принципи «романічної» комедії з вченими гуманістичними традиціями. Як і народні «романичні» драми, комедії Лілі оповідають про дивацтва і примхи любові, про пригоди закоханих, але ці п’єси — і за ідеями, і за формою — породження придвірної культури.[13] Складність визначення жанру «Ендіміона» Лілі обумовлена ​​його синтетичним характером. Так, в п`єесі «Ендіміон» знаходять своє віддзеркалення: діалог Леді-Місяць і Венери римського письменника Лукіана (Lucian, 125-180 н.е.); синтез італійської комедії дель арте і латинської комедії Плавта (Plautus, 254-184 до нашої ери) і Теренція (Terence, 19(8) 5-159 до н. е.) та маски як розважального свята,  підпорядкованого культу монарха.

Як придвірний поет, Лілі часто стикався з створенням маски — популярного в XVI — XVII ст. придворного, костюмованого дійства (найчастіше на античні, міфологічні та казкові сюжети), головними дійовими особами якого були алегоричні фігури.[14] У п`єесі  «Ендіміон» можна зустріти ряд її прикмет. Як правило, маска зазвичай створювалася до якої-небудь важливої ​​події, пов’язаної з особою  монарха. П’єса «Ендіміон» була також приурочена до Святкування Срітення (Candlemas). У даному творі Лілі простежуються всі основні риси, характерні для маски: відхід у світ абстракцій і символів, заперечення дійсності, часте змішання образів античності, міфології і казки, контрастність образів і мотивів, декоративна пишність, достаток самокоштовних деталей і неймовірна експресивність виражальних засобів. Усе спрямовано на те, щоб викликати у глядача (а згодом — у читача) подив і захоплення[15]. У п’єсі «Ендіміон» панує атмосфера казки. Ендіміона зачаровують, і тільки поцілунок коханої знімає чари. Дійовими особами виступають казкові феї та  чаклунка Діпс. Твір рясніє символами. Час створення п’єси, з уточнення Г.Г. Майорова, це —  період, коли сам навколишній світ став розглядатися як система символів і алегорій. Розшифровка цих символів та топосів стала повсякденною практикою. Бачучи в усьому алегорію і притчу, людина цього часу поступово привчилася і сама виражатися алегоріями і топосами, втілюючи свої думки в форми загадки  та  іносказань.[16] Користуючись словником символів[17] як ключем до тлумачення, що дозволяє розшифрувати приховане послання Джона Лілі з глибини століть, «перечитаємо» п’єсу наново.

У своєму першому монолозі Ендіміон, уособлюючи Леді-Місяць з Кінфією, вдається до цілого ряду символів, які  характеризують складності в їх взаєминах. Наприклад, море  з його приливами і відливами,  — паралель із зміною місячних циклів (молодик, повний місяць) – символізує мінливість почуттів між Єлизаветою і графом Лейстером. Виноградна лоза, що обвиває тіло, символізує киплячу життям молодість. Символи вплетені в розгорнуту авторську метафору і утворюють нероздільне ціле. Знехтувана Ендіміоном Телл (уособлення землі, нерідко в еротичному контексті, що співвідносить з пекла[18], за алегорією, є Марія Стюарт або друга дружина Дадлі,  леді Шеффілд). Вона у пошуках помсти звертається за допомогою до чаклунки — символу жіночого начала в його руйнівному аспекті. Чаклунка Діпс, погрожуючи Ендіміону ножем — символом відплати і смерті, — за допомогою чарівного порошку навіває на героя смертельний сон. Смерть означає всезнання, оскільки мертві все бачать. Очевидно, що говорячи про смертельний сон, автор має на увазі період переосмислення складних взаємовідносин Єлизавети і графа Лейстера. Кінфія дізнається про інцидент в саду. Сад символізує рай, тобто двір королеви, садівник – творця — саму Єлизавету. Сад також уособлює жіночий, охоронний принцип і означає невинність. Невинність часто асоціюється з недоторканністю. У християн обгорожений сад — символ Діви Марії — oбраза, порівняння з яким так бажала Єлизавета.

Щоб врятувати Ендіміона, Кінфія посилає гінців у Фессалію, Єгипет, Грецію, а Телл — укладає в темницю в пустелі, що символізує самотність а також місце для роздумів. Зачарований красою Телл, капітан Корсіт погоджується виконати її бажання — перенести сплячого Ендіміона в печеру — місце і поховання, і відродження. Однак, Корсіту не вдалося здійснити задуманого. Він не зміг навіть підняти обтяженого сном Ендіміона , оскільки той перетворився на камінь — символ стабільності, тривалості, надійності, безсмертя, непорушності, вічного, зчеплення, незнищенності — алегорична форма виразу сталості Дадлі в коханні до Єлизавети. Корсіт також не зміг здійснити задуманого тому, що Ендіміон спав на березовому березі. Береза – символ родючості і світла, захищає від відьом, відганяє злих духів. Дійсно, на захист Ендіміона встали феї, які стали щипати Корсіта, приспали його і перетворили на леопарда — символ жорстокості, лютості, агресивності, безстрашності. Оскільки плями леопарда нагадують очі, його називають «страж» — за п’єсою капітан Корсіт дійсно є стражем Кінфії, однак зрадившим її, тому що потрапив під чари богині  кохання Венери. Шлях до порятунку Ендіміона Евменіду підказує джерело — символ жіночого начала, утроби Великої Матері, душі. Більше того, джерело уособлює союз чоловічого і жіночого та символізує спасіння і очищення. Дійсно, порятунок від чар Ендіміону дає поцілунок Кінфії. Поцілунок — знак доброго розташування, світла, довіри, примирення, прихильності. На особливу увагу заслуговує символічне трактування сну, розказаного Ендіміоном. Старик уві сні пропонує герою книгу з трьома сторінками. Книга означає книгу життя, вчення і духу мудрості. Алегорично це акцентує той факт, що Дадлі намагається проаналізувати причини виниклого у взаєминах з Єлизаветою охолодження і знаходить відповідь в підступних інтригах двору —  в образі вовка, який уособлює зло, пожираючу пристрасть і лють, тобто ворогів. У орла (солярний символ бога на Землі, символ влади і сили) під крилом (при дворі Єлизавети) копошаться дрібні, нікчемні трутні і жуки (придворні утриманці), які «шукали вену» («слабке місце»), щоб «знекровити», позбавити влади саму Єлизавету. Таким чином, Лілі, в алегоричній формі передає реальну атмосферу, яка панувала при дворі Єлизавети.

Автор також широко використовує алегорії для характеристик другорядних персонажів. Так, образ сера Тофа асоціюється з ослом — символом впертості, дурості і похоті У даному випадку алегорія актуалізує риси персонажа. Перетворення Баго в осоку — символ жалості — підкреслює її співчуття до Ендіміона, коли його зачаровували. Нерідко Джон Лілі вдається до «мовців» імен для розкриття образу героя, використовуючи при цьому весь арсенал словотворчих засобів. Наприклад, відповідно до словника[19] Favilla — зола; Scintilla — іскра; Eumenides: «Eu-» — префікс зі значенням «добрий» — кращий друг; Pythagoras: «Pyth» — «переконувати», «agoras» — «говорити» — філософ-оратор; Epiton: «Ep» — префікс зі значенням «слідувати за кимось» — паж сера Тофа, Semele — коханка Зевса.

Найбільш вдалою мовною формою вираження алегорій та символів виступає евфуістичний стиль, який допомагає відтворити атмосферу двору Єлизавети, показати дар красномовства придворного, витончену ввічливість.[20] Автор евфуістичного стилю в Англії, відобразивши дух єлизаветинської епохи, використовує його в п’єсі  як фон маски. Чотири монологу Ендіміона, звернені до Кінфії, слід розглядати як зразок евфуістичного стилю. Складні речення містять поширені авторські метафори, нерідко, кілька символів і гірлянд алегорій, витканих з порівнянь, на основі антитез. Нерідко ключова тема актуалізується кількома синонімічні антитезами: «There is nothing thought more admirable or commendable in the sea, then the ebbing and flowing , and shall the Moone, from whom the Sea taketh this virtue, be accounted fickle for encreasing , &  decreasing?» ( «У морі немає нічого прекраснішого і чарівнішого, ніж  відливи і приливи; я  живу її повнолунням і новолунням»).[21]

Особливий інтерес в аспекті розглянутої проблеми представляє риторичне питання. Ми поділяємо думку А. Бартошевича про те, що в драматургії Лілі «панує атмосфера риторичного спору, обговорення моральних проблем, зіткнення різних точок зору. Риторичний диспут, діалог, побудований на антитезах і паралелізму, повністю перейшли з «Евфуеса».[22]           У п’єсі «Ендіміон» спостерігається стилістична багатофункціональність риторичного запитання. Джон Лілі використовує риторичне питання не тільки як елемент техніки такого популярного в 16 столітті платонівського діалогу[23], але й для передачі внутрішнього монологу героя. Страждання і душевні муки Ендіміона з приводу нерозділених почуттів знайшли вираз в риторичних фігурах наступного характеру: ряд коротких запитань («Sweet Cynthia, how wouldst thou be pleased, how possessed?» («Мила Кінфія, як догодити тобі, як оволодіти твоїми почуттями? Чи допоможуть зусилля (терпляче переносячи всі крайнощі) отримати  твою любов?»)[24]

Використання евфуістичного стилю можна вважати жанрообразуючою рисою придворної п’єси-маски, яка відтворює як особливості мови аристократичних кіл кінця 16-початоку 17-го століть, так і світогляд єлизаветинського двору — культ монарха, художнє вихваляння гідностей королеви.

Заслуга Лілі в тому, що у п’єсі «Ендіміон»  він перший ввів прозаїчний діалог натомість віршованого і римованого, що наблизив комедію до життя. Більше того, у Лілі вже явно намітилася тенденція надати драмі внутрішню єдність шляхом узгодження всіх її частин з розвитком одного центрального характеру. Йому ж належить досвід введення в драму паралельної дії, в більшості випадків комічної, в якій другорядні персонажі змагаються в дотепності. Письменник ввів в драматургію зовсім новий тип комізму, який не має нічого спільного з комізмом «Ралфа Ройстер Дойстера» та інших побутових комедій епохи, — тонкий і дуже стриманий гумор, філософську іронію. Усим цим, на думку М.В. Урнова, Лілі частково підготував появу «ліричних»  комедій  Шекспіра («Марні зусилля кохання», «Сон в літню ніч» та ін.)[25]

Не дивлячись на те, що інтрига в комедії переважає над розробкою характерів, п’єса містить динамічні діалоги другорядних персонажів з різною сатиричною спрямованістю (Тоф, Дар, Епітон, Самі). Промова героїв виразна і соціально забарвлена. Численні латинські вислови з будь-якого приводу, що промовляє сер Тоф, барвисто характеризують самого героя. У придворній комедії масок проблема кохання і щастя вирішується з незрівнянно великою легкістю і веселістю. Нікому з героїв не заподіюють зла (з Ендіміона знімають чари, а Телл визволяють з в’язниці). П’єса має щасливий кінець.

У п’єсі «Ендіміон» витоки комізму лежать не в розвитку сюжетної лінії (непорозуміння: одного героя приймають за іншого, недізнавання, помилкові дії), а в багатому потенціалі самих мовних засобів (нісенітниці, застереження, не до місця звучна іноземна, або, наприклад, «вчена» мова), що дозволяє передати комічне в мові героїв. Комізм п’єси досягається використанням драматургом Лілі цілого ряду лінгвістичних комічних прийомів. Іронія, як прихована насмішка по відношенню до позерства і хвастощів сера Тофа, постійно звучить з вуст слуг:

«Samias. O that we had Sir Tophas? That braue Squire, in the midst of our myrth»    ( «Самі. O, наш хоробрий сквайр сер Toф!» ). Наступне за цією думкою прислів’я : «ecce autem , wyl you see the deuill?» («Про вовка промовка, а вовк тут»)[26] підсилює іронічність сказаного і надалі обігрується перифразом: «That braue Squire, —   courage valiant Knight» і метафорою «yоur  wisdome is so wearie that it stayeth it selfe. Sam. Stay your courage valiant Knight,  for  yоur  wisdome is so wearie that it stayeth it selfe» («Самі. Стримай свій запал, відважний лицар, твоя мудрість настільки втомлена, що зупиниться сама).[27]      При цьому комізм досягається введенням в мову афоризмів (висловів, що виражають у лаконічній  формі узагальнену закінчену думку) і мовного ефекту змішання мов (постійне вживання висловів латинською). Протягом всієї п’єси сер Тоф вимовляє досить велику кількість латинських афоризмів. Мова персонажа сера Тофа, буяє «вченою» квінтесенцією і латинськими висловами,які  можна розглядати як пародію на італійську маску Доктора; а експресивність виражальних мовних засобів в оцінці вчинків сера Тофа визначає його схожість з італійською маскою Капітана.

Гіперболізація як навмисне перебільшення підкреслює хвастощі персонажа: «I will drawe out their guttes out of their  bellies , and teare the flesh with my teeth , so mortal is my hate, so eager my unstaunched stomacke» (  «Тоф. Я розпорю їх животи і витягну їх кишки, розірву їх плоть своїми зубами, — така смертельна моя лють, і такий голодний мій шлунок»)[28], або гіпербола, змішана з антономазією («Mars» — Марс-«война»: «Toph.I was the first that euer deuised warre, and therefore by Mars himselfe  giuen me for my Armes a whole Armorie» («Тоф. Я був першим, хто будь-коли розробив військовий план, і тому сам Марс видав мені цілий склад зброї»).[29]

Протиріччя між самооцінкою і виробленим враженням, між словом і ділом, між бажаним і дійсним та ін. викликають комізм на рівні характеру. Всі сцени, пов’язані з появою сера Тофа, слід розглядати як пародійні сцени в комедії. Пародія як свідома імітація в сатиричній, іроничній чи гумористичній цілях індивідуальної манери, стереотипів мовлення, гри та поведінки в п’єсі посилена введенням в мову каламбурів і алогізмів як навмисного порушення в мові логічних зв’язків з метою комічного ефекту:

«Tophas. Freendes ? Nego argumentum.

Sam. And why not friends?

Tophas. Because Amicita ( as in old Annuals we find) is inter pares: now  my pretty  companions, you shall see  how vnequall you be to mee: but I will not cut you quite off, you  be my halfe friends, for reaching  to my middle , so farre as from the ground to the wast I wil be your freend»

( «Тоф. Друзі? Немає тому доказів.

Самі. Чому ж не друзі?

Тоф. Оскільки дружба (як сказано в старому літописі) може бути серед рівних. Тепер, мої симпатичні компаньйони, Ви повинні бачити наскільки ви нерівні по відношенню до мене. Але я не проганятиму Вас геть; ви маєте бути моїми напівдрузями, оскільки ви, рівняєтеся із моєю серединою. Від підошв до талії я буду Вашим другом.»[30]). Алогізм і каламбур діалектично взаємодоповнюють одне одного: «Dar. Learnedly. But what shall become of the rest of your bodie , from the wast  to the crowne?» («Дар. Із знанням справи. Але що трапиться з останньою частиною Вашого тіла, від талії до голови?»).[31] Комічне в мові героїв має соціальне забарвлення:«Tophas.Of what occupation are your Masters?Dar.Occupation, you clowne, why they are honourable».

(«Тоф. Чим займаються ваші господарі?Дар. Заняття, Ви знущаєтеся? Адже вони шляхетні …»)[32] та допомагає дати більш точну характеристику персонажам і визначити, хто з них дотепний, або, навпаки, надзвичайно дурний. Особливу увагу в комедії привертають жартівливі висловлювання про кохання, втілені в авторській метафорі: « is not loue a lurcher, that taketh

mens stomacks away that they cannot eate, their spleene that they cannot laugh , their harts that they cannot fight , theyr  eyes  that they cannot sleepe, and leaueth nothing but lyuers to make nothing but Louers?» (….хіба любов не шахрайка, яка вивертає шлунки чоловіків навиворіт  так, що вони не можуть їсти, їх селезінку —  так, що вони не можуть сміятися, їх серця —  так, що вони не можуть битися, їх очі —  так, що вони не можуть спати, і залишаються істоти, з яких виходять лише закохані).[33]

Новаторство Лілі полягає в творчому збагаченні розвитку категорії дотепності.  Різноманіття відтінків сміху в п’єси «Ендіміон» (гумор, іронія, жарт, насмішка, каламбур) відображає багатство дійсності  і утворює  категорію сміхової культури – дотепність. Сама мова п’єси (Middle English) викликає лінгвістичну цікавість і являє собою предмет окремого дослідження.

Таким чином, мова як джерело комізму, евфуістичний стиль як фон маски  виступають жанроутворюючими рисами англійської придворної комедії масок.

      Творчо переосмисливши класичну спадщину попередників та порівнявши її із популярністю маски як розважального свята,  підпорядкованого культу монарха, Джон Лілі створює новий жанр – придворну комедію масок. Більш того, драматурги Англії стали використовувати маску також і в якості складового елементу повновагової п’єси, який можна розглядати як художній прийом «п’єси в п’єсі» (Шекспір ​​- «Сон в літню ніч», «Буря»; п’єси Брума — «Антиподи», «Весела компанія», «Придворний попрашайка» та ін.). «Ендіміон» Лілі мав вплив на розвиток театрального мистецтва та світової літератури, у тому числі і на комедії Шекспіра, який розвинув і підняв на новий рівень майстерність побудови захоплюючої дії, силу зображення конфліктів і розкриття людських почуттів і пристрастей.

Багатогранність і новаторство творчості Лілі очевидні і представляють цікавість для подальших досліджень.

                                                  Анотація

Розглядається художня своєрідність п’еси Джона Лілі «Ендіміон». Автор відзначає активне творче переосмислення міфологічного матеріалу в контексті національно-історичних умов єлизаветинської монархії. У центрі уваги інтерпретації Лілі — алегорія кохання відомих історичних персонажів: королеви Англії і Роберта Даддлі , графа Лейстера , англійського державного діяча епохи правління Єлизавети I Тюдор. Інтерпретуючи античний матеріал, Лілі не тільки демонструє очевидну зв’язок із сучасною йому епохою , але і наповнює твір новим гуманістичним змістом. До відмітних особливостей твору слід віднести актуалізацію тим ренесансного реалізму (любов, дружба, милосердя, боротьба зі злом), алегорізм і символізм, прозаїчний діалог, введення в комедію паралельної дії, розвиток категорії дотепності. Використання евфуістичного стилю дозволяє відтворювати як особливості мови аристократичних кіл кінця 16-початок 17-го століть, так і світогляд єлизаветинського двору — культ монарха , художнє вихваляння достоїнств королеви. У творі Лілі простежуються всі основні риси , характерні для маски: відхід у світ абстракцій і символів, часте змішання образів античн ої міфології і казки, декоративна пишність і експресивність виразних засобів. Заслуга Лілі у створенні нового жанру придворної культури — комедії масок як ранньої модифікації ліричних комедій Шекспіра.

Аннотация

Рассматривается художественное своеобразие пъесы Джона Лили «Эндимион». Автор отмечает активное творческое переосмысление мифологического материала в контексте национально-исторических условий елизаветинской монархии. В центре внимания интерпретации Лили — аллегория любви известных исторических персонажей: королевы Англии и Роберта Даддли, графа Лейстера, английского государственного деятеля эпохи правления Елизаветы I Тюдор. Интерпретируя античный материал, Лили не только демонстрирует очевидную связь с современной ему эпохой, но и наполняет произведение новым гуманистическим содержанием. К отличительным особенностям произведения следует отнести актуализацию тем ренессансного реализма (любовь, дружба, милосердие, борьба со злом), аллегоризм и символизм, прозаический диалог, введение в комедию параллельного действия, развитие категории остроумия. Использование эвфуистического стиля позволяет воспроизводить как особенности языка аристократических кругов конца 16-начало 17-го веков, так и мировоззрение елизаветинского двора — культ монарха, художественное восхваление достоинств королевы. В произведении Лили прослеживаются все основные черты, характерные для маски: уход в мир абстракций и символов, частое смешение образов античной мифологии и сказки, декоративная пышность и экспрессивность выразительных средств. Заслуга Лили в создании нового жанра придворной культуры — комедии масок как ранней модификации лирических комедий Шекспира

Summary

The artistic originality of John Lily`s «Endymion» is investigated. The author notes the active creative interpretation of the mythological material in the context of national and historical conditions of the Elizabethan monarchy. The focus of Lily`s interpretation is devoted to an allegory of love of well-known historical characters: the Queen of England and Robert Dudley, the 1st Earl of Leicester, an English statesman of Elizabeth I Tudor`s reigning epoch. Interpreting the antique material, Lily not only demonstrates the obvious connection with the contemporary era, but also fills the play with of a new humanistic content. The distinctive features of the play are following: actualization of the Renaissance realism themes (love, friendship, compassion, fight against evil), allegory and symbolism, prosaic dialogue, the introduction of a parallel action in a comedy, the development of the category of wit. An euphemistic style allows to reproduce the peculiarities of the language of aristocratic circles in the late 16-th early 17-th centuries, and the ambiance of the Elizabethan court that`s based on the cult of the monarch, praise of the Queen. All basic typical features of the masque can be traced in Lily`s work: escape to the world of abstraction and symbols, the frequent confusion of the images of ancient mythology and fairy tales, decorative splendor and linguistic expressiveness. Lily`s merit is creation of a new genre of the court culture — a comedy of masque as early modification of Shakespeare`s lyrical comedies.

[1] Распопин В.Н. Эпоха Ренессанса. Англия// Лекции по истории зарубежной литературы: Новосибирск: Рассвет, 2003. — 430 с.; Самарин Р. М. Драматургия: Английская литература XIV—XVI вв. // История всемирной литературы: В 8 томах / АН СССР.: Ин-т мировой лит. — 1985. — С.307-313.; Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир, его герой и его время. – М.: Наука,1978. — 208 с.; Чернозёмова Е. Н.Джон Лили в русской и советской критике// Типологические соответствия и контактне святи в русской и зарубежной литературе. – Красноярськ,1984. — С.19—33.; Чернозёмова Е.Н. Жанровая специфіка драматургии Джона Лили// Депонирована в ИНИОН АН СССР. – № 21579.- 15.07. —1985. — 24 с.; A Shakespeare Companion, 1550-1950/Book by F. E. Halliday; Funk & Wagnalls, 1952;A Short History of the Drama./ Book by Martha Fletcher Bellinger. New York: Henry Holt & Company, 1927. pp. 202-204.; Boughner Daniel C. “The Background of Lyly’s Tophas.” Popers of the Modern Language Association 54 (1939) — p. 967—973; Cambridge History of English and American Literature //18 Volumes (1907–21). Vol. 5. The Drama to 1642, Part One.VI. The Plays of the University Wits.- Ed. 2.-N.Y.,2004.- p.448..;Robert S. Knapp The Monarchy of Love in Lyly’s «Endimion» Modern Philology, Vol.  No.4 —Part 1 (May, 1976) — p. 353—367..; Endymion John Lyly, David M. Bevington- Manchester : University Press, 1997 — 224 р. та ін..

[2] «Cynthia» — КІНФІЯ   або  (Цинтія) — в Древній Греції одне з імен Артеміди. Кінфія — епітет Артеміди від гори Кинф на Делосі, ім`я коханої  Проперція.- Див.: Мифологический словарь / М.Н. Ботвинник,  М. А. Коган, М. Б. Рабинович, Б. П. Селецкий . —  Ленинград: Государственное учебно-педагогическое  издательство Министерства просвещения РСФСР.Ленинградское отделение, 1961. —  С.78

[3] Sara Deats  The  Disarming of the Knight: Comic Parody in Lyly’s “Endymion” — South Atlantic Bulletin, Vol. 40 № 4 (Nov., 1975)  — Р. 105 — 112.

[4] Chambers E. K. The Elizabethan Stage. 4 Volumes, Oxford, Clarendon Press, 1923; Vol. 2, —  р. 18 — 23.

[5] Wilson, John Dover. John Lyly. Cambridge, Macmillian and Bowes, 1905  — .Р.127.

[6] Чернозёмова Е.Н. Драматургия Джона Лили: проблема жанра. — Автореф. канд. дис. — М.,1989. — С.7

[7] Образы любви и красоты в культуре Возрождения / отв.ред. Л.М. Брагина. — М.:Наука, 2008.  — С. 222.

[8] Там же. с. 12.

[9] The complete works of John Lyly : now for the first time collected and edited from the earliest quartos by Bond, R. Warwick (Volume 3). — Oxford: The Clarendon Press, 1902. —  Vol. III. — 1902 . —  Р.79

[10] Bergeron, David Moore. Twentieth-Century Criticism of English Masques, Pageants, and Entertainments: 1558—1642. San Antonio, Tex: Trinity University Press, 1972. — 67 p.

[11] Зонина Н.В. Черты классицизма в английской маске XVI – XVII вв. // Основные тенденции и проблемы развития  европейского искусства и литературы  Нового времени. Материалы Международной научной конференции «Четвёртые Лафонтоновские чтения» (10 – 12 апреля 1998) Спб.: РГПУ ім. А.И. Герцена, 1998, с. 40 —  42.

[12] Распопин В.Н.Эпоха Ренессанса. Англия // Лекции по истории зарубежной литературы». — Новосибирск: Рассвет, 2003. — С. 296.

[13] Бартошевич А. Комедия предшественников Шекспира // Шекспировский сборник. 1967 / Под ред. А. Аникста. — М.: ВТО, 1968.  —  С.109.

[14] Зонина  Н. В. Там же.с. 42

[15] ^{Там же. с. 42}

[16]  Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии (латинская патристика) — М. : Мысль, 1979.— с. 353.

[17] ^{Словарь символов.-   Режим доступу: http://slovari—online.ru/cat/словарь-символов/0.htm}

[18] Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х  т.// Гл. ред.. С.А.Токарев.  – М.: Рос. энциклопедия, 1997. — т.1  (А-К) –  с. 467.

[19] Латинско-русский и русско-латинский словарь / А.В.Подосинов, Г.Г. Козлова,     А. А. Глухов,  А. М. Белов. Под общ. pед.  А. В. Подосинова.  —  М.: Флинта: Наука, 2004. —  744 с.

[20] Бартошевич А. Комедия предшественников Шекспира // Шекспировский сборник. 1967 / Под ред. А. Аникста. — М.: ВТО, 1968.  —  С.110 — 111.

[21] The complete works of John Lyly: р. 22

[22] Бартошевич А.Там же. с. 111.

[23] Там же. с. 112.

[24] The complete works of John Lyly: р.23

[25] Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир, его герой и его время. – М.: Наука.- 1978.– с. 69

[26] The complete works of John Lyly: р. 26.

[27] Там же: р. 26.

[28] Там же: р. 35.

[29] Там же: р. 27.

[30] Там же: р. 27.

[31] Там же: р. 27.

[32] Там же: р. 27.

[33] Там же: р. 34.

Л.В. Фоміна

Художня своєрідність твору  Джона Лілі «Ендіміон»

Англійська література епохи Відродження викликає пильний інтерес дослідників. Світова критична література має у своєму розпорядженні значну кількість робіт, що стосуються дослідження як біографічних моментів життя англійського письменника, драматурга Епохи Відродження, одного з попередників Шекспіра – Джона Лілі (Jhon Lyly (Lilly, Lilie), 1553(4) – 1606), так і літературного аналізу окремих його творів[1]. Актуальним залишається  питання про поетику та жанр комедії маски, його твору «Ендіміон» («Endymion», 1591). Маловивченість цієї теми, якоюсь мірою, можна пояснити відсутністю перекладів літературної спадщини Лілі з мови оригіналу.

В статті вперше робиться спроба опису поетики та жанрової  своєрідності п’єси, що дозволяє розширити уявлення про закономірності еволюції традиційних сюжетів та національні художні особливості ренесансної рецепції античного міфу.

П’єса «Ендіміон» відкриває цикл придворних комедій Джона Лілі («Кампаспа» («Campasрe», 1584), «Сафо і Фао» («Sapho and Phao|», 1584), «Галатея» («Gallathea», 1592), «Мідас» («Midas», 1592), «Матір Бомбі» («Mother Bombie», 1594),«Жінка на Луні» («The Women in the Moon», 1597), «Метаморфози кохання» («Lov’s Metamorphosis», 1601), «Попередження довірливим жінкам» («A warning for Faire Women», 1599), «Метаморфози дівчини» («The Maid’s Metamorphosis», 1600).

Основу сюжету п’ятиактної комедії складає історія кохання головного героя Ендіміона до богині Леді-Місяць, королеви Кінфії. ^[2]  Герої п’єси Лілі мають своїх  історичних  прототипів. Так, в образі Ендіміона драматург втілив героя  свого часу – аристократа, ідеал придворного, що поєднує дар

красномовства, витончену галантність, лицарську відвагу  – Роберта  Дадлі, графа Лейстера (Robert Dudley, 1st Earl of Leicester (1532 —1588), англійського державного діяча епохи правління Єлизавети I Тюдор, фаворита королеви. Предметом пристрасті Ендіміона виступає сама королева Англії.

В п’єсі Лілі спостерігається та ж подвійність сюжетної лінії (double plot) ^[3], як у Едмунда Спенсера (1552 — 1599) в «Королеві Фей» (1589 — 1596). Твір  містить зашифрований натяк на реальних осіб і  події. Алегоризм п’єси не викликає сумніву. Якщо одні критики роблять спробу вгадати в алегоричних персонажах їх історичні прототипи[4], то інші прагнуть розкрити алегорії з погляду християнських образів.[5] Сама п’єса є однією великою алегорією відомого  факту з історії – це охолодження в стосунках королеви  Єлизавети та Роберта Дадлі у зв’язку з його одруженням на леді Шеффілд. Комедію Лілі є освідчення в коханні і поклонінні Єлизаветі.

Значної трансформації набуває давньогрецький міф у п’єсі Лілі. Інтерпретуючи античний матеріал, автор не тільки демонструє очевидний зв’язок з сучасною йому епохою, але наповнює твір новим гуманістичним змістом. Як  відзначає Є.М.Чернозьомова, в творчості англійського драматурга «виразно спостерігаються прагнення використати багаті традиції минулого і,одночасно, сміливі, безперестанні пошуки нового». ^[6]

Коло тем, що порушені у творі, відображає його гуманістичну спрямованість, а саме: інтерес до внутрішнього світу людини (страждання Ендіміона), прояв людської гідності у відстоюванні своєї життєвої позиції (боротьба Телл за своє жіноче щастя), приклад міцної дружби (Евмінід) і щирого кохання (Ендіміон і Кінфія). У центрі уваги інтерпретації Лілі – алегорія кохання, світ почуттів відомих історичних персонажів. Не дивлячись на прагнення драматурга до правдивого зображення описуваних подій, поведінка головних героїв детермінована ренесансною естетикою, що панувала в єлизаветинській культурі, а саме: платонівською концепцією любові — «переваги духу над тілом», оскільки «плотська пристрасть, яка утамована, вмирає, тоді як дійсна духовна любов помножується по мірі утамування»).[7] Так, самопожертва і самозречення в любові знаходять своє відображення у відмові Єлизавети від особистого щастя. Трансформуючи мотив «вічного сну», Лілі ілюструє думку Платона про те, що  «гірка для любові річ …  вмирає ж всякий, хто любить..».[8] На відміну від міфу, тема краси Ендіміона в п’єсі замінена вихвалянням  краси Єлизавети. Численні  повтори слова «beauty» в тексті твору актуалізують зовнішню привабливість королеви: «Beauty diuine»,  «Her greatest beauty», «The pride of  beauty», «vnspeakeable beauty». Дотримуючись традицій придворного культу королеви, Лілі усипав текст своєї комедії  численними компліментами монарху. Проте, на адресу Єлизавети звучать і явні лестощі. Так, в останніх рядках твору Піфагор заявляє: «I had rather in Cynthias Courtspende tenne yeers, then  in Greece one houre».[9]

Лілі осучаснив античний міф про Ендіміона в контексті конкретної соціально-історичної ситуації, культу монарха. На відміну від міфу, у ренесансного Ендіміона активна життєва позиція. Тема «вічного сну» трансформована і підпорядкована художній меті п’еси — показати велику силу любові, яка здатна «воскресити» навіть мертвого, в даному випадку, — зачарованого чаклункой Діпс Ендіміона.

Гостру полеміку викликає питання про жанр п’єс Джона Лілі. Американська критика вважає письменника лише творцем придворних комедій, чітко розмежовуючи їх від маски.[10] Цю ж точку зору висловлює петербурзький літературознавець Н.В. Зоніна, яка розглядає англійську маску 16 – 17 ст.ст. лише як придворне дійство.[11] З точки зору В.М. Распопіна, на фундаменті давньоримської комедії та італійської пасторалі Лілі створює галерею мальовничих буколічних панно, крихкість і ідилічність яких поєднуються зі світською елегантністю і віттонченою дотепністю.[12]Актуалізуючи специфіку комедій драматурга, А. Бартошевич вважає, що Лілі першим з’єднав принципи «романічної» комедії з вченими гуманістичними традиціями. Як і народні «романичні» драми, комедії Лілі оповідають про дивацтва і примхи любові, про пригоди закоханих, але ці п’єси — і за ідеями, і за формою — породження придвірної культури.[13] Складність визначення жанру «Ендіміона» Лілі обумовлена ​​його синтетичним характером. Так, в п`єесі «Ендіміон» знаходять своє віддзеркалення: діалог Леді-Місяць і Венери римського письменника Лукіана (Lucian, 125-180 н.е.); синтез італійської комедії дель арте і латинської комедії Плавта (Plautus, 254-184 до нашої ери) і Теренція (Terence, 19(8) 5-159 до н. е.) та маски як розважального свята,  підпорядкованого культу монарха.

Як придвірний поет, Лілі часто стикався з створенням маски — популярного в XVI — XVII ст. придворного, костюмованого дійства (найчастіше на античні, міфологічні та казкові сюжети), головними дійовими особами якого були алегоричні фігури.[14] У п`єесі  «Ендіміон» можна зустріти ряд її прикмет. Як правило, маска зазвичай створювалася до якої-небудь важливої ​​події, пов’язаної з особою  монарха. П’єса «Ендіміон» була також приурочена до Святкування Срітення (Candlemas). У даному творі Лілі простежуються всі основні риси, характерні для маски: відхід у світ абстракцій і символів, заперечення дійсності, часте змішання образів античності, міфології і казки, контрастність образів і мотивів, декоративна пишність, достаток самокоштовних деталей і неймовірна експресивність виражальних засобів. Усе спрямовано на те, щоб викликати у глядача (а згодом — у читача) подив і захоплення[15]. У п’єсі «Ендіміон» панує атмосфера казки. Ендіміона зачаровують, і тільки поцілунок коханої знімає чари. Дійовими особами виступають казкові феї та  чаклунка Діпс. Твір рясніє символами. Час створення п’єси, з уточнення Г.Г. Майорова, це —  період, коли сам навколишній світ став розглядатися як система символів і алегорій. Розшифровка цих символів та топосів стала повсякденною практикою. Бачучи в усьому алегорію і притчу, людина цього часу поступово привчилася і сама виражатися алегоріями і топосами, втілюючи свої думки в форми загадки  та  іносказань.[16] Користуючись словником символів[17] як ключем до тлумачення, що дозволяє розшифрувати приховане послання Джона Лілі з глибини століть, «перечитаємо» п’єсу наново.

У своєму першому монолозі Ендіміон, уособлюючи Леді-Місяць з Кінфією, вдається до цілого ряду символів, які  характеризують складності в їх взаєминах. Наприклад, море  з його приливами і відливами,  — паралель із зміною місячних циклів (молодик, повний місяць) – символізує мінливість почуттів між Єлизаветою і графом Лейстером. Виноградна лоза, що обвиває тіло, символізує киплячу життям молодість. Символи вплетені в розгорнуту авторську метафору і утворюють нероздільне ціле. Знехтувана Ендіміоном Телл (уособлення землі, нерідко в еротичному контексті, що співвідносить з пекла[18], за алегорією, є Марія Стюарт або друга дружина Дадлі,  леді Шеффілд). Вона у пошуках помсти звертається за допомогою до чаклунки — символу жіночого начала в його руйнівному аспекті. Чаклунка Діпс, погрожуючи Ендіміону ножем — символом відплати і смерті, — за допомогою чарівного порошку навіває на героя смертельний сон. Смерть означає всезнання, оскільки мертві все бачать. Очевидно, що говорячи про смертельний сон, автор має на увазі період переосмислення складних взаємовідносин Єлизавети і графа Лейстера. Кінфія дізнається про інцидент в саду. Сад символізує рай, тобто двір королеви, садівник – творця — саму Єлизавету. Сад також уособлює жіночий, охоронний принцип і означає невинність. Невинність часто асоціюється з недоторканністю. У християн обгорожений сад — символ Діви Марії — oбраза, порівняння з яким так бажала Єлизавета.

Щоб врятувати Ендіміона, Кінфія посилає гінців у Фессалію, Єгипет,

Грецію, а Телл — укладає в темницю в пустелі, що символізує самотність а також місце для роздумів. Зачарований красою Телл, капітан Корсіт погоджується виконати її бажання — перенести сплячого Ендіміона в печеру — місце і поховання, і відродження. Однак, Корсіту не вдалося здійснити задуманого. Він не зміг навіть підняти обтяженого сном Ендіміона , оскільки той перетворився на камінь — символ стабільності, тривалості, надійності, безсмертя, непорушності, вічного, зчеплення, незнищенності — алегорична форма виразу сталості Дадлі в коханні до Єлизавети. Корсіт також не зміг здійснити задуманого тому, що Ендіміон спав на березовому березі. Береза – символ родючості і світла, захищає від відьом, відганяє злих духів. Дійсно, на захист Ендіміона встали феї, які стали щипати Корсіта, приспали його і перетворили на леопарда — символ жорстокості, лютості, агресивності, безстрашності. Оскільки плями леопарда нагадують очі, його називають «страж» — за п’єсою капітан Корсіт дійсно є стражем Кінфії, однак зрадившим її, тому що потрапив під чари богині  кохання Венери. Шлях до порятунку Ендіміона Евменіду підказує джерело — символ жіночого начала, утроби Великої Матері, душі. Більше того, джерело уособлює союз чоловічого і жіночого та символізує спасіння і очищення. Дійсно, порятунок від чар Ендіміону дає поцілунок Кінфії. Поцілунок — знак доброго розташування, світла, довіри, примирення, прихильності. На особливу увагу заслуговує символічне трактування сну, розказаного Ендіміоном. Старик уві сні пропонує герою книгу з трьома сторінками. Книга означає книгу життя, вчення і духу мудрості. Алегорично це акцентує той факт, що Дадлі намагається проаналізувати причини виниклого у взаєминах з Єлизаветою охолодження і знаходить відповідь в підступних інтригах двору —  в образі вовка, який уособлює зло, пожираючу пристрасть і лють, тобто ворогів. У орла (солярний символ бога на Землі, символ влади і сили) під крилом (при дворі Єлизавети) копошаться дрібні, нікчемні трутні і жуки (придворні утриманці), які «шукали вену» («слабке місце»), щоб «знекровити», позбавити влади саму Єлизавету. Таким чином, Лілі, в алегоричній формі передає реальну атмосферу, яка панувала при дворі Єлизавети.

Автор також широко використовує алегорії для характеристик другорядних персонажів. Так, образ сера Тофа асоціюється з ослом — символом впертості, дурості і похоті У даному випадку алегорія актуалізує риси персонажа. Перетворення Баго в осоку — символ жалості — підкреслює її співчуття до Ендіміона, коли його зачаровували. Нерідко Джон Лілі вдається до «мовців» імен для розкриття образу героя, використовуючи при цьому весь арсенал словотворчих засобів. Наприклад, відповідно до словника[19] Favilla — зола; Scintilla — іскра; Eumenides: «Eu-» — префікс зі значенням «добрий» — кращий друг; Pythagoras: «Pyth» — «переконувати», «agoras» — «говорити» — філософ-оратор; Epiton: «Ep» — префікс зі значенням «слідувати за кимось» — паж сера Тофа, Semele — коханка Зевса.

Найбільш вдалою мовною формою вираження алегорій та символів виступає евфуістичний стиль, який допомагає відтворити атмосферу двору Єлизавети, показати дар красномовства придворного, витончену ввічливість.[20] Автор евфуістичного стилю в Англії, відобразивши дух єлизаветинської епохи, використовує його в п’єсі  як фон маски. Чотири монологу Ендіміона, звернені до Кінфії, слід розглядати як зразок евфуістичного стилю. Складні речення містять поширені авторські метафори, нерідко, кілька символів і гірлянд алегорій, витканих з порівнянь, на основі антитез. Нерідко ключова тема актуалізується кількома синонімічні антитезами: «There is nothing thought more admirable or commendable in the sea, then the ebbing and flowing , and shall the Moone, from whom the Sea taketh this virtue, be accounted fickle for encreasing , &  decreasing?» ( «У морі немає нічого прекраснішого і чарівнішого, ніж  відливи і приливи; я  живу її повнолунням і новолунням»).[21]

Особливий інтерес в аспекті розглянутої проблеми представляє риторичне питання. Ми поділяємо думку А. Бартошевича про те, що в драматургії Лілі «панує атмосфера риторичного спору, обговорення моральних проблем, зіткнення різних точок зору. Риторичний диспут, діалог, побудований на антитезах і паралелізму, повністю перейшли з «Евфуеса».[22] У п’єсі «Ендіміон» спостерігається стилістична багатофункціональність риторичного запитання. Джон Лілі використовує риторичне питання не тільки як елемент техніки такого популярного в 16 столітті платонівського діалогу[23], але й для передачі внутрішнього монологу героя. Страждання і душевні муки Ендіміона з приводу нерозділених почуттів знайшли вираз в риторичних фігурах наступного характеру: ряд коротких запитань («Sweet Cynthia, how wouldst thou be pleased, how possessed?» («Мила Кінфія, як догодити тобі, як оволодіти твоїми почуттями? Чи допоможуть зусилля (терпляче переносячи всі крайнощі) отримати  твою любов?»)[24]

Використання евфуістичного стилю можна вважати жанрообразуючою рисою придворної п’єси-маски, яка відтворює як особливості мови аристократичних кіл кінця 16-початоку 17-го століть, так і світогляд єлизаветинського двору — культ монарха, художнє вихваляння гідностей королеви.

Заслуга Лілі  в тому, що у п’єсі «Ендіміон»  він перший ввів прозаїчний діалог натомість віршованого і римованого, що наблизив комедію до життя. Більше того, у Лілі вже явно намітилася тенденція надати драмі внутрішню єдність шляхом узгодження всіх її частин з розвитком одного центрального характеру. Йому ж належить досвід введення в драму паралельної дії, в більшості випадків комічної, в якій другорядні персонажі змагаються в дотепності. Письменник ввів в драматургію зовсім новий тип комізму, який не має нічого спільного з комізмом «Ралфа Ройстер Дойстера» та інших побутових комедій епохи, — тонкий і дуже стриманий гумор, філософську іронію. Усим цим, на думку М.В. Урнова, Лілі частково підготував появу «ліричних»  комедій  Шекспіра («Марні зусилля кохання», «Сон в літню ніч» та ін.)[25]

Не дивлячись на те, що інтрига в комедії переважає над розробкою характерів, п’єса містить динамічні діалоги другорядних персонажів з різною сатиричною спрямованістю (Тоф, Дар, Епітон, Самі). Промова героїв виразна і соціально забарвлена. Численні латинські вислови з будь-якого приводу, що промовляє сер Тоф, барвисто характеризують самого героя. У придворній комедії масок проблема кохання і щастя вирішується з незрівнянно великою легкістю і веселістю. Нікому з героїв не заподіюють зла (з Ендіміона знімають чари, а Телл визволяють з в’язниці). П’єса має щасливий кінець.

У п’єсі «Ендіміон» витоки комізму лежать не в розвитку сюжетної лінії (непорозуміння: одного героя приймають за іншого, недізнавання, помилкові дії), а в багатому потенціалі самих мовних засобів (нісенітниці, застереження, не до місця звучна іноземна, або, наприклад, «вчена» мова), що дозволяє передати комічне в мові героїв. Комізм п’єси досягається використанням драматургом Лілі цілого ряду лінгвістичних комічних прийомів. Іронія, як прихована насмішка по відношенню до позерства і хвастощів сера Тофа, постійно звучить з вуст слуг:

«Samias. O that we had Sir Tophas? That braue Squire, in the midst of our myrth»  («Самі. O, наш хоробрий сквайр сер Toф!»). Наступне за цією думкою прислів’я : «ecce autem , wyl you see the deuill?» («Про вовка промовка, а вовк тут»)[26] підсилює іронічність сказаного і надалі обігрується перифразом: «That braue Squire, —   courage valiant Knight» і метафорою «yоur  wisdome is so wearie that it stayeth it selfe. Sam. Stay your courage valiant Knight,  for  yоur  wisdome is so wearie that it stayeth it selfe» («Самі. Стримай свій запал, відважний лицар, твоя мудрість настільки втомлена, що зупиниться сама).[27] При цьому комізм досягається введенням в мову афоризмів (висловів, що виражають у лаконічній формі узагальнену закінчену думку) і мовного ефекту змішання мов (постійне вживання висловів латинською). Протягом всієї п’єси сер Тоф вимовляє досить велику кількість латинських афоризмів. Мова персонажа сера Тофа, буяє «вченою» квінтесенцією і латинськими висловами,які  можна розглядати як пародію на італійську маску Доктора; а експресивність виражальних мовних засобів в оцінці вчинків сера Тофа визначає його схожість з італійською маскою Капітана.

Гіперболізація як навмисне перебільшення підкреслює хвастощі персонажа: «I will drawe out their guttes out of their  bellies, and teare the flesh with my teeth , so mortal is my hate, so eager my unstaunched stomacke» («Тоф. Я розпорю їх животи і витягну їх кишки, розірву їх плоть своїми зубами, — така смертельна моя лють, і такий голодний мій шлунок»)[28], або гіпербола, змішана з антономазією («Mars» — Марс-«война»: «Toph.I was the first that euer deuised warre, and therefore by Mars himselfe  giuen me for my Armes a whole Armorie» («Тоф. Я був першим, хто будь-коли розробив військовий план, і тому сам Марс видав мені цілий склад зброї»).[29]

Протиріччя між самооцінкою і виробленим враженням, між словом і ділом, між бажаним і дійсним та ін. викликають комізм на рівні характеру. Всі сцени, пов’язані з появою сера Тофа, слід розглядати як пародійні сцени в комедії. Пародія як свідома імітація в сатиричній, іроничній чи гумористичній цілях індивідуальної манери, стереотипів мовлення, гри та поведінки в п’єсі посилена введенням в мову каламбурів і алогізмів як навмисного порушення в мові логічних зв’язків з метою комічного ефекту:

«Tophas. Freendes ? Nego argumentum.

Sam. And why not friends?

Tophas. Because Amicita ( as in old Annuals we find) is inter pares: now  my pretty  companions, you shall see  how vnequall you be to mee: but I will not cut you quite off, you  be my halfe friends, for reaching  to my middle , so farre as from the ground to the wast I wil be your freend»

( «Тоф. Друзі? Немає тому доказів.

Самі. Чому ж не друзі?

Тоф. Оскільки дружба (як сказано в старому літописі) може бути серед рівних. Тепер, мої симпатичні компаньйони, Ви повинні бачити наскільки ви нерівні по відношенню до мене. Але я не проганятиму Вас геть; ви маєте бути моїми напівдрузями, оскільки ви, рівняєтеся із моєю серединою. Від підошв до талії я буду Вашим другом.»[30]). Алогізм і каламбур діалектично взаємодоповнюють одне одного: «Dar. Learnedly. But what shall become of the rest of your bodie , from the wast  to the crowne?» («Дар. Із знанням справи. Але що трапиться з останньою частиною Вашого тіла, від талії до голови?»).[31] Комічне в мові героїв має соціальне забарвлення:«Tophas.Of what occupation are your Masters?Dar.Occupation, you clowne, why they are honourable».

(«Тоф. Чим займаються ваші господарі?Дар. Заняття, Ви знущаєтеся? Адже вони шляхетні …»)[32] та допомагає дати більш точну характеристику персонажам і визначити, хто з них дотепний, або, навпаки, надзвичайно дурний. Особливу увагу в комедії привертають жартівливі висловлювання про кохання, втілені в авторській метафорі: « is not loue a lurcher, that taketh mens stomacks away that they cannot eate, their spleene that they cannot laugh , their harts that they cannot fight , theyr  eyes  that they cannot sleepe, and leaueth nothing but lyuers to make nothing but Louers?» (….хіба любов не шахрайка, яка вивертає шлунки чоловіків навиворіт  так, що вони не можуть їсти, їх селезінку —  так, що вони не можуть сміятися, їх серця —  так, що вони не можуть битися, їх очі —  так, що вони не можуть спати, і залишаються істоти, з яких виходять лише закохані).[33]

Новаторство Лілі полягає в творчому збагаченні розвитку категорії дотепності.  Різноманіття відтінків сміху в п’єси «Ендіміон» (гумор, іронія, жарт, насмішка, каламбур) відображає багатство дійсності  і утворює  категорію сміхової культури – дотепність. Сама мова п’єси (Middle English) викликає лінгвістичну цікавість і являє собою предмет окремого дослідження.

Таким чином, мова як джерело комізму, евфуістичний стиль як фон маски  виступають жанроутворюючими рисами англійської придворної комедії масок.

      Творчо переосмисливши класичну спадщину попередників та порівнявши її із популярністю маски як розважального свята,  підпорядкованого культу монарха, Джон Лілі створює новий жанр – придворну комедію масок. Більш того, драматурги Англії стали використовувати маску також і в якості складового елементу повновагової п’єси, який можна розглядати як художній прийом «п’єси в п’єсі» (Шекспір ​​- «Сон в літню ніч», «Буря»; п’єси Брума — «Антиподи», «Весела компанія», «Придворний попрашайка» та ін.). «Ендіміон» Лілі мав вплив на розвиток театрального мистецтва та світової літератури, у тому числі і на комедії Шекспіра, який розвинув і підняв на новий рівень майстерність побудови захоплюючої дії, силу зображення конфліктів і розкриття людських почуттів і пристрастей.

Багатогранність і новаторство творчості Лілі очевидні і представляють цікавість для подальших досліджень.

Анотація

Розглядається художня своєрідність п’еси Джона Лілі «Ендіміон». Автор відзначає активне творче переосмислення міфологічного матеріалу в контексті національно-історичних умов єлизаветинської монархії. У центрі уваги інтерпретації Лілі — алегорія кохання відомих історичних персонажів: королеви Англії і Роберта Даддлі , графа Лейстера , англійського державного діяча епохи правління Єлизавети I Тюдор. Інтерпретуючи античний матеріал, Лілі не тільки демонструє очевидну зв’язок із сучасною йому епохою , але і наповнює твір новим гуманістичним змістом. До відмітних особливостей твору слід віднести актуалізацію тим ренесансного реалізму (любов, дружба, милосердя, боротьба зі злом), алегорізм і символізм, прозаїчний діалог, введення в комедію паралельної дії, розвиток категорії дотепності. Використання евфуістичного стилю дозволяє відтворювати як особливості мови аристократичних кіл кінця 16-початок 17-го століть, так і світогляд єлизаветинського двору — культ монарха , художнє вихваляння достоїнств королеви. У творі Лілі простежуються всі основні риси , характерні для маски: відхід у світ абстракцій і символів, часте змішання образів античн ої міфології і казки, декоративна пишність і експресивність виразних засобів. Заслуга Лілі у створенні нового жанру придворної культури — комедії масок як ранньої модифікації ліричних комедій Шекспіра.

Аннотация

Рассматривается художественное своеобразие пъесы Джона Лили «Эндимион». Автор отмечает активное творческое переосмысление мифологического материала в контексте национально-исторических условий елизаветинской монархии. В центре внимания интерпретации Лили — аллегория любви известных исторических персонажей: королевы Англии и Роберта Даддли, графа Лейстера, английского государственного деятеля эпохи правления Елизаветы I Тюдор. Интерпретируя античный материал, Лили не только демонстрирует очевидную связь с современной ему эпохой, но и наполняет произведение новым гуманистическим содержанием. К отличительным особенностям произведения следует отнести актуализацию тем ренессансного реализма (любовь, дружба, милосердие, борьба со злом), аллегоризм и символизм, прозаический диалог, введение в комедию параллельного действия, развитие категории остроумия. Использование эвфуистического стиля позволяет воспроизводить как особенности языка аристократических кругов конца 16-начало 17-го веков, так и мировоззрение елизаветинского двора — культ монарха, художественное восхваление достоинств королевы. В произведении Лили прослеживаются все основные черты, характерные для маски: уход в мир абстракций и символов, частое смешение образов античной мифологии и сказки, декоративная пышность и экспрессивность выразительных средств. Заслуга Лили в создании нового жанра придворной культуры — комедии масок как ранней модификации лирических комедий Шекспира

Summary

The artistic originality of John Lily`s «Endymion» is investigated. The author notes the active creative interpretation of the mythological material in the context of national and historical conditions of the Elizabethan monarchy. The focus of Lily`s interpretation is devoted to an allegory of love of well-known historical characters: the Queen of England and Robert Dudley, the 1st Earl of Leicester, an English statesman of Elizabeth I Tudor`s reigning epoch. Interpreting the antique material, Lily not only demonstrates the obvious connection with the contemporary era, but also fills the play with of a new humanistic content. The distinctive features of the play are following: actualization of the Renaissance realism themes (love, friendship, compassion, fight against evil), allegory and symbolism, prosaic dialogue, the introduction of a parallel action in a comedy, the development of the category of wit. An euphemistic style allows to reproduce the peculiarities of the language of aristocratic circles in the late 16-th early 17-th centuries, and the ambiance of the Elizabethan court that`s based on the cult of the monarch, praise of the Queen. All basic typical features of the masque can be traced in Lily`s work: escape to the world of abstraction and symbols, the frequent confusion of the images of ancient mythology and fairy tales, decorative splendor and linguistic expressiveness. Lily`s merit is creation of a new genre of the court culture — a comedy of masque as early modification of Shakespeare`s lyrical comedies.

[1] Распопин В.Н. Эпоха Ренессанса. Англия// Лекции по истории зарубежной литературы: Новосибирск: Рассвет, 2003. — 430 с.; Самарин Р. М. Драматургия: Английская литература XIV—XVI вв. // История всемирной литературы: В 8 томах / АН СССР.: Ин-т мировой лит. — 1985. — С.307-313.; Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир, его герой и его время. – М.: Наука,1978. — 208 с.; Чернозёмова Е. Н.Джон Лили в русской и советской критике// Типологические соответствия и контактне святи в русской и зарубежной литературе. – Красноярськ,1984. — С.19—33.; Чернозёмова Е.Н. Жанровая специфіка драматургии Джона Лили// Депонирована в ИНИОН АН СССР. – № 21579.- 15.07. —1985. — 24 с.; A Shakespeare Companion, 1550-1950/Book by F. E. Halliday; Funk & Wagnalls, 1952;A Short History of the Drama./ Book by Martha Fletcher Bellinger. New York: Henry Holt & Company, 1927. pp. 202-204.; Boughner Daniel C. “The Background of Lyly’s Tophas.” Popers of the Modern Language Association 54 (1939) — p. 967—973; Cambridge History of English and American Literature //18 Volumes (1907–21). Vol. 5. The Drama to 1642, Part One.VI. The Plays of the University Wits.- Ed. 2.-N.Y.,2004.- p.448..;Robert S. Knapp The Monarchy of Love in Lyly’s «Endimion» Modern Philology, Vol.  No.4 —Part 1 (May, 1976) — p. 353—367..; Endymion John Lyly, David M. Bevington- Manchester : University Press, 1997 — 224 р. та ін..

[2] «Cynthia» — КІНФІЯ   або  (Цинтія) — в Древній Греції одне з імен Артеміди. Кінфія — епітет Артеміди від гори Кинф на Делосі, ім`я коханої  Проперція.- Див.: Мифологический словарь / М.Н. Ботвинник,  М. А. Коган, М. Б. Рабинович, Б. П. Селецкий . —  Ленинград: Государственное учебно-педагогическое  издательство Министерства просвещения РСФСР.Ленинградское отделение, 1961. —  С.78

[3] Sara Deats  The  Disarming of the Knight: Comic Parody in Lyly’s “Endymion” — South Atlantic Bulletin, Vol. 40 № 4 (Nov., 1975)  — Р. 105 — 112.

[4] Chambers E. K. The Elizabethan Stage. 4 Volumes, Oxford, Clarendon Press, 1923; Vol. 2, —  р. 18 — 23.

[5] Wilson, John Dover. John Lyly. Cambridge, Macmillian and Bowes, 1905  — .Р.127.

[6] Чернозёмова Е.Н. Драматургия Джона Лили: проблема жанра. — Автореф. канд. дис. — М.,1989. — С.7

[7] Образы любви и красоты в культуре Возрождения / отв.ред. Л.М. Брагина. — М.:Наука, 2008.  — С. 222.

[8] Там же. с. 12.

[9] The complete works of John Lyly : now for the first time collected and edited from the earliest quartos by Bond, R. Warwick (Volume 3). — Oxford: The Clarendon Press, 1902. —  Vol. III. — 1902 . —  Р.79

[10] Bergeron, David Moore. Twentieth-Century Criticism of English Masques, Pageants, and Entertainments: 1558—1642. San Antonio, Tex: Trinity University Press, 1972. — 67 p.

[11] Зонина Н.В. Черты классицизма в английской маске XVI – XVII вв. // Основные тенденции и проблемы развития  европейского искусства и литературы  Нового времени. Материалы Международной научной конференции «Четвёртые Лафонтоновские чтения» (10 – 12 апреля 1998) Спб.: РГПУ ім. А.И. Герцена, 1998, с. 40 —  42.

[12] Распопин В.Н.Эпоха Ренессанса. Англия // Лекции по истории зарубежной литературы». — Новосибирск: Рассвет, 2003. — С. 296.

[13] Бартошевич А. Комедия предшественников Шекспира // Шекспировский сборник. 1967 / Под ред. А. Аникста. — М.: ВТО, 1968.  —  С.109.

[14] Зонина  Н. В. Там же.с. 42

[15] ^{Там же. с. 42}

[16]  Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии (латинская патристика) — М. : Мысль, 1979.— с. 353.

[17] ^{Словарь символов.- Режим доступу: http://slovari—online.ru/cat/словарь-символов/0.htm}

[18] Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х  т.// Гл. ред.. С.А.Токарев.  – М.: Рос. энциклопедия, 1997. — т.1  (А-К) –  с. 467.

[19] Латинско-русский и русско-латинский словарь / А.В.Подосинов, Г.Г. Козлова,     А. А. Глухов,  А. М. Белов. Под общ. pед.  А. В. Подосинова.  —  М.: Флинта: Наука, 2004. —  744 с.

[20] Бартошевич А. Комедия предшественников Шекспира // Шекспировский сборник. 1967 / Под ред. А. Аникста. — М.: ВТО, 1968.  —  С.110 — 111.

[21] The complete works of John Lyly: р. 22

[22] Бартошевич А.Там же. с. 111.

[23] Там же. с. 112.

[24] The complete works of John Lyly: р.23

[25] Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир, его герой и его время. – М.: Наука.- 1978.– с. 69

[26] The complete works of John Lyly: р. 26.

[27] Там же: р. 26.

[28] Там же: р. 35.

[29] Там же: р. 27.

[30] Там же: р. 27.

[31] Там же: р. 27.

[32] Там же: р. 27.

[33] Там же: р. 34.